В Україні котрий рік поспіль точаться дискусії щодо того, чи потрібен спеціальний закон, який регулюватиме мирні зібрання. Свою думку про це вже двічі висловив Європейський суд з прав людини в справах «Вєренцов проти України» та «Шмушкович проти України». Суд констатував порушення права на мирні збори та необхідність їхнього законодавчого врегулювання.
На ухваленні спеціального закону наполягали такі правозахисні організації, як Українська Гельсінська спілка з прав людини та Харківська правозахисна група.
Щоправда противники спеціального закону стверджують, що Конституція (ст. 39) вже регулює всі норми, пов’язані з правом громадян мирно збиратися. Проте незаконні заборони досі мають місце, незалежно від того, хто перебуває при владі.
Чому закон потрібен?
Прихильники існування закону стверджують: потрібно встановити чіткі «правила гри». І держава, і громадяни мають знати відповідь на наступні запитання: Коли саме суд має право забороняти зібрання і на яких підставах? Чи мають учасники попереджати владу про мирне зібрання? Якщо так, то за який час? Як держава має охороняти учасників мирних зібрань? Як регулюються спонтанні зібрання та контрзібрання? На всі ці питання відповідей в Конституції немає. Відповідно, влада може діяти на власний розсуд, чим дуже часто і користується.
Чому закон не потрібен?
«В інших країнах теж немає спеціального закону, і там всі без нього чудово живуть і мітингують. В Росії, наприклад», – зазначають противники закону. І тривалий час цей аргумент здавався дуже переконливим через нестачу інформації про ситуацію в сфері свободи мирних зібрань в інших країнах світу.
Чи існує закон в інших країнах?
Тож давайте розглянемо, як регулюється право на свободу мирних зібрань в інших країнах. Відповідь на це питання дає останнє дослідження* Консультативної Місії Європейського союзу.
Експерти дослідили 39 країн, серед яких є представники ЄС та США. З них у 22-х країнах існує спеціальне законодавство, що регулює сферу мирних зібрань та встановлює чіткі правила для мітингувальників і держави. І встановлює строк для повідомлення про зібрання.
Саме строк для повідомлення, на думку опонентів закону, є однією з його найстрашніших вад. Обов’язкове завчасне повідомлення влади про проведення заходу, переконані вони, є неприпустимим. Нагадаємо, що в низці законопроектів йшлося про обов’язкове попередження про зібрання за 48 годин у випадку, якщо це не є спонтанним зібранням.
То як же це питання вирішується в інших країнах?
Країни, де повідомлення про мирне зібрання подається за 48 годин (як пропонувалося в Україні)
Болгарія – не пізніше, ніж за 48 годин перед початком зібрань або зборів.
Греція – не пізніше 48 годин.
Німеччина – організатор подає повідомлення не пізніше, ніж за 2 дні перед публічним оголошенням про проведення зібрання.
Португалія – за 2 дні перед проведенням заходу.
Мальта – не раніше, ніж за 8 днів, та не пізніше, ніж за 48 годин перед проведенням зібрання.
Країни, де повідомлення про мирне зібрання подається менш ніж за 48 годин
В Австрії попередження має бути здійснено за 24 години. Про спонтанні, одиночні зібрання чи контрзібрання нічого не зазначено.
Фінляндія – не пізніше, ніж за 6 годин перед початком зібрання.
Країни, де повідомлення про мирне зібрання подається більше ніж за 48 годин
Хорватія – повідомлення необхідно надати за 5 днів перед проведенням мирного зібрання та громадського протесту, але «у випадку окремих обґрунтованих причин – не пізніше 48 годин перед початком проведення мирного зібрання та громадського протесту».
Чехія – повідомлення необхідно надати не пізніше, ніж за 5 днів перед очікуваною датою проведення зібрання. У певних випадках припускається надання повідомлення у коротший термін.
Естонія – не пізніше 4 робочих днів, але не раніше, ніж 3 місяці перед днем проведення зібрання.
Франція – закону не існує, проте є Закон-декрет, за яким потрібно повідомляти не пізніше, ніж за 3 дні, та не раніше, ніж за 15 днів перед датою проведення демонстрації або зібрання.
Угорщина – попереднє повідомлення подається компетентному поліцейському органу за місцем проведення заходу не пізніше 3 днів перед запланованою датою.
Латвія – не пізніше, ніж за три робочі дні перед проведенням відповідної події, але якщо подія пов'язана із перериванням руху транспорту – не пізніше, ніж за сім робочих днів перед проведенням заходу.
Литва – не пізніше, ніж за 5 робочих днів перед проведенням запланованого зібрання.
Румунія – не пізніше, ніж за 3 дні перед проведенням.
Словаччина – не пізніше, ніж за 5 днів перед проведенням зібрання.
Іспанія – не раніше, ніж за 30, та не пізніше, ніж за 10 календарних днів перед проведенням зібрання. За наявності надзвичайних та серйозних причин – впродовж мінімум двадцяти чотирьох годин.
Швеція – по можливості, заявки мають бути отримані не пізніше, ніж за 1 тиждень перед проведенням зібрання або заходу.
Велика Британія – не пізніше, ніж за 6 днів перед проведенням процесії.
США – відсутній закон, проте існує Перша поправка до Закону про зібрання (2004), за якою заявка має бути подана не пізніше, ніж за 10 днів до дати проведення зібрання, виходячи з міркувань громадської безпеки.
Польща – не пізніше, ніж за 3, та не раніше, ніж за 30 днів до запланованої дати проведення зібрання.
Словенія – не пізніше, ніж за 3 дні перед датою проведення зібрання, а організатор заходу – не пізніше 5 днів перед проведенням заходу.
Бельгія – Закон про громадську безпеку: не пізніше, ніж за 10 днів перед датою проведення.
Нідерланди - за 24 години; місцева влада в Алмело – за 48 годин; у Гаазі – за 4 дні.
Навіщо повідомляти про мирне зібрання?
У більшості країн, законодавство яких було досліджене, повідомлення має бути надане за три чи більше днів. Для чого це потрібно?
¾ Аби представники влади могли підготувати належний захист та гарантувати безпеку учасникам ходи, мітингу тощо.
¾ Повідомити організаторів, що в цей день інша організація проводить мітинг на тому ж місці і раніше написала про це повідомлення.
¾ При потребі – оскаржити в суді проведення зібрання. Проте в законах чітко вказано, за яких підстав це можна зробити.
Кому більше потрібен закон?
Звісно, встановлення правил, викладених в законі, накладає певні обов’язки на державу. І їх потрібно буде виконувати. Суди не зможуть розглядати справи про заборону мирних зібрань, користуючись застарілим нормативним актом часів СРСР, та отримають чіткі підстави, без яких заборона неможлива. А місцевій владі доведеться організовувати охорону учасників акцій і нести відповідальність при порушенні зобов’язань. Як це робиться в багатьох європейських країнах.
То чи потрібен спеціальний закон про мирні зібрання? Звісно. І, першою чергою, активним громадянам, які зацікавлені, аби безперешкодно реалізувати своє право бути почутими. Чи готова влада взяти на себе такі обов’язки? Це ми зможемо дізнатись у найближчому майбутньому.
Що маємо зараз?
Наразі в українському парламенті є два законопроекти, які покликані врегулювати питання мирних зібрань: проект Закону про гарантії свободи мирних зібрань № 3587 та проект Закону про гарантії свободи мирних зібрань в Україні № 3587-1.
Суттєвою відмінністю цих законопроектів є те, що в № 3587-1 передбачено, що організатори повідомляють владу лише у випадку, якщо вони хочуть її повідомити, і водночас не несуть жодної відповідальності за те, що сталося на заході. В іншому ж документі передбачено обов’язкове сповіщення про захід не пізніше, як за 48 годин до його початку.
Поки що не відомо, коли парламент вирішить їх розглянути і чи нарешті зважиться перевести свободу мирних зборів у правове поле. Проте активісти обіцяють цьому посприяти вже найближчим часом.
Марина Говорухіна